Компоненты, модули, шаблоны и другие Расширения Joomla

"Ніколи не зраджуйте своїй мрії"

Милі спогади про рідне місто, про перший сценічний майданчик, акторську

професію та творчі плани – це та інше в інтерв’ю Тетяни Фоменко із заслуженим артистом України Юрієм Дяком.

З Юрієм Дяком ми давні знайомі, часто пересікалися на концертних майданчиках Могилева-Подільського, де тоді ще школярем він вів різні концерти та виступав. загалом так може сказати кожен могилівчанин, бо це не таке вже й далеке минуле. 12 років пройшло, як юрій виїхав з Могилева-Подільського з твердим наміром стати актором. «Хочу і буду!» - гасло, яким керується в житті, привело його до столиці, де він отримав визнання та  звання заслуженого артиста України.

14 травня актор національного академічного театру ім. Лесі Українки вирішив зробити подарунок рідному місту: привіз свою моновиставу «Лайкнутий», яка з аншлагом проходила на театральних підмостках не лише Укра-їни, а й за кордоном. Перед виставою ми поспілкувалися з Юрієм, погомоніли про знайомих та, безперечно, про його творчість і особисте життя. 

 

- Рада вітати Вас, Юрію, в рідному місті, радію Вашим успіхам. Як часто приїжджаєте до Могилева?

- Дякую за щирі слова. Додому приїжджаю раз у рік, так зайнятий, що вдається лише один раз.

- Як проводите час вдома, з ким зустрічаєтесь?

- Зазвичай зустрічаюся з друзями, проводжу час з батьками, вони ж бо сина давно не бачили. Батьки приїжджають до Києва, а от я додому рідко.

- Ви привезли до міста свою виставу, вперше стоятимете на сцені, з якої все почалося. Які відчуття?

- Складно передати. Хвилювання та почутття відповідальності, бо будуть в залі сидіти земляки, зна-йомі, вчителі. Буде присутня моя вчителька та настав-ниця, яка дала мені дорогу в життя – Наталя Петрівна Бадан. Тим, що  актор, завдячую саме їй. Пам’ятаю на-ші репетиції, заняття в гуртку художнього слова, свій перший виступ на огляді художньої самодіяльності з поезією Василя Симоненка «Крила», свої хвилювання. Це був 8-й клас.

Я хотів стати видатним електриком, піти слі-дами брата, думав вступати до монтажного технікуму, займався фізикою, хоча вона мені давалася нелегко.

 

- І після цього виступу Ви вирішили змінити своє рішення, вектор професійного майбутнього перенаправився з електрика на акторський?

- Саме так. Тоді Наталя Петрівна на тому концерті вигукнула: «Браво!» і взяла під своє крило. Ось після цього все і почалося. Наталя Бадан – випускниця Петербурзької школи театральної режесури, вона безмежно добра, мудра людина. І я щасливий, що моє життя звело з нею. Спочатку я мріяв бути ведучим на телебаченні і вступити на акторський. Наталя Петрівна сказала мені, що це неймовірно складно, на що я відповів їй: «Буду і хочу!». Це дуже важливо - не зраджувати своїм мріям, інакше ж підеш не тією дорогою, що потрібно. Якщо хочеш - йди, і все буде гаразд!

Колись у нас на стадіоні проходив великий концерт за участю зірок нашої естради, який вів Богдан Бенюк. У концерті виступали і наші місцеві колективи, я ж відкривав наш концерт віршем Василя Симоненка про Україну «Я закоханий палко без міри». Тоді я був у 10-му класі. За кулісами  підійшов до Богдана Бенюка порадитися і розповів, що хочу стати телеведучим. А він мені на це: «Вступай на акторський, будеш і актором, і телеведучим». Підказка була слушна, і так я вступив  до Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. З другого курсу почав працювати в театрі ім. Лесі Українки, художній керівник театру взяв мене  в перший німецький проект, і ми на 3 тижні поїхали до Мюнхена.

1 червня буде 12 років, як я працюю в театрі.

- І от тепер Ви – заслужений артист, з чим я Вас вітаю. Отримати звання в 31 рік – чогось вартує!

- Наполегливої праці та великого бажання. Іншої формули не бачу, не знаю і не хочу знати. Так я кажу і своїм  студентам на курсі акторської майстерності в Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтва імені Леоніда Утьосова, де викладаю вже 7 років.

- Ви задіяні в багатьох виставах, гастролюєте, знімаєтесь в кіно. Насичене акторське життя.

- Так. На даний час я задіяний в 9 виставах, які йдуть наразі в нашому театрі. З того, що зараз йде на телеекранах, - це  серіал «Догори дригом» на "1+1". Це львівсько-одеська історія, де львів’яни приїжджають в Одесу відпочити, і там Наталя В’ячесла-вівна Сумська, яка грає одну із героїнь, падає зі сходинок, втрачає свідомість і потрапляє в лікарню. Ще «Ментівські війни». З повнометражних фільмів, що вийшли на екран – «Казка про гроші», зараз вийде «Таємний щоденник Симона Петлюри», там у мене невеликий епізод. Зараз почали знімати українське кіно, з’являються нові режисери, нові імена, актори. Можливо, знімуся у якомусь великому фільмі і привезу його до рідного міста.

- До рідного міста Ви вже привезли свою роботу – моновиставу «Лайкнутий». Про що вона?

- Ця вистава про проблеми сучасної молоді, інтернет-залежність та роль соціальних мереж у житті людини. Також вона поєднує в собі сукупність життєвих ситуацій, в які потрапляв кожен з нас. Ви станете свідками історії, яка в повній красі розкриває сучасну реальність. Для головного героя віртуальний світ замінює реальне життя. Отримати ще один  «лайк»  є чи  не головною життєвою метою. На глядача чекають смішні епізоди та ситуації, котрі відкривають віртуальне життя з іншого боку. Говоритимемо і про сер-йозні речі, людські цін-ності, які не варто забувати, бо життя проходить. Кожен глядач  гарантовано отримає неймовірний заряд позитиву.

- А ще Ви знімалися в кліпі Олександра Пономарьова. Вам було комфортно в іншій іпостасі?

- Це вперше за 13 років я знявся в кліпі, і це чудово, що то кліп Олександра Пономарьова. Я вважаю його чудовим співаком, хорошою людиною - щасливий, що працював з ним. Це була звичайна акторська робота. Я ж раніше і фільми дублював, програми записував. Набрався нового досвіду. Кліп знімав режисер Влад Радзіковський, він мені за- пропонував, сказав, що є класна роль. Я із задоволенням погодився. Там ще Женя Лоза знімалася, з якою я грав у фільмі «Схід-Захід» (до речі, він скоро вийде на екрани). У цьому фільмі я грав турецького полісмена, і мені доводилося завчати турецькі шматки ролі.

- Про особисте поговоримо?

- Чому б ні?

- Зараз Ви в якому статусі: одружений чи в пошуці?

- Про якісь серйозні стосунки не можна поки що казати. Попередні стосунки дали мені досвід, став вибагливішим та вимогливішим, глибше дивитися на речі. Розумієте, перше враження може бути оманливим, тож треба глибше дивитися, краще розбиратися в людях. Я - перфекціоніст, хочу, щоби мої стосунки були такими, як мені того дуже хочеться. Як Господь дасть, так і буде!

- Ви займаєтесь благодійністю, допомагаєте онкохворим.

- Так. Одного разу я подумав, що ті гроші, які маю витратити на день народження, можу спрямувати з користю. І  зробив акцію: записав відео, в якому  сказав, що не святкуватиму день народження, а кошти, які міг би витратити на застілля, перерахую в фонд «Повернись живим» та дітям, хворим на рак. А ще організував благодійний вечір, всі кошти з якого  були передані онкохворим дітям в інститут раку. Я продовжую це робити.

На своїх виставах чи зустрічах завжди прошу не приносити мені квіти - краще ті гроші віддати тим, хто цього потребує найперше.

 

Спілкування з юрієм було легким і невимушеним, газетна шпальта не може вмістити всієї розмови. мені приємно було споглядати за цим милим молодим чоловіком, якого знала ще юнаком, і радіти змінам в його життєвій долі та професійній кар’єрі.

А ввечері на мене чекала ще одна зустріч з Юрієм Дяком, він презентував могилівчанам моновиставу «Лайкнутий» в Будинку школяра. Глядачі і сміялися, і плакали разом з головним героєм, і замислювалися над життєвими цінностями. Особливо сильною була фінальна сцена, сильною за змістом та акторською подачею. Юрію несли квіти вдячні глядачі, а він у свою чергу подарував чудові білі троянди трьом дорогим у своєму житті жінкам: «Тій, яка врятувала йому життя (лікар Евеліна Власова), Тій, яка дала дорогу в життя (викладач акторської майстерності Наталя Бадан) та Тій, котра подарувала йому те саме життя – рідній мамі». Моги-лівчани стоячи аплодували своєму талановитому земляку, а він, розчулений, продовжував спілкуватися з публікою, зізнаючись, що не хоче полишати таку рідну йому сцену. Сцену, з якої все і почалося…

Back to Top